«Монастир — Божа інституція, що не піддається людській логіці. У цьому сила та джерело натхнення»: дорога служіння Сестер Пресвятої Родини

Понад сто років тому кілька дівчат із Галичини, не маючи ні статків, ні освіти, але маючи велике прагнення Бога, зважилися на відчайдушний крок — створили нове Згромадження, яке стало домом для сотень сиріт і школою віри для багатьох родин. Сьогодні Сестри Пресвятої Родини служать у домі Глави Церкви, у школах і лікарнях, у дитячому будинку й на парафіях, займаються соціальним підприємництвом, підтримують родини й допомагають військовим, а ще щодня несуть перед Богом молитву за мир в Україні.

Про історію, покликання, щоденне служіння та виклики воєнного часу розповідає настоятелька Згромадження Сестер Пресвятої Родини с. Євфросинія Гойда.

Божий задум для Згромадження: відкрити двері чернечого життя для тих, кому вони були зачинені, і подарувати сиротам материнську опіку

— Сестро, розкажіть, будь ласка, коли і за яких обставин постало Згромадження Сестер Пресвятої Родини?

— На початку ХХ століття Галичина жила в атмосфері бідності та великої потреби в християнському вихованні дітей. Саме тоді Господь покликав до життя Згромадження Сестер Пресвятої Родини.

Ініціаторами стали парох із Мартинова о. Олександр Дикий та його духовна вихованка — Тереза Текля Юзефів. Народжена 1887 року в простій бідній сім’ї, Текля рано осиротіла. Її прихистив о. Дикий, який розпізнав у дівчині щиру побожність і прагнення Бога. Він намагався влаштувати її до вже існуючих чернечих спільнот — василіанок, йосифіток, — та через брак освіти, посагу і слабке здоров’я вона не змогла залишитися в жодному з них.

Тоді й зародилася думка створити нове Згромадження, двері якого були б відкриті для дівчат незалежно від їхнього походження чи достатку. У Жовкві зібралися кілька молодих дівчат — Текля Юзефів, Текля Солонка, Текля Назаркевич, Анастасія (прізвище не збереглося). Згодом до них приєдналися Марія Переколяк та Текля Пелещук.

У 1911 році вони переїхали до Гошева, де під опікою о. Теофіла Горникевича розпочали нове життя — молитву, працю при церкві, навчання дітей, опіку над хворими. Саме 9 листопада 1911 року вважається днем народження Згромадження.

Роки становлення були важкими: бідність, нестача освіти, відсутність правового статусу. Лише у 1917 році сестри отримали дозвіл на облечини, а перші обіти склали у 1923 році. У 1926-му митрополит Андрей Шептицький затвердив Конституцію Згромадження.

Від самого початку сестри зосередили свою діяльність на найболючішій потребі того часу — вихованні та навчанні дітей із бідних родин. Вони відкривали сиротинці й захоронки — своєрідні дитсадки, які ставали осередками не лише освіти, а й тепла та любові.

Так у сяйві Ясної Гори в Гошеві зародилася нова спільнота, яка вмістила в собі Божий задум: відкрити двері чернечого життя для тих, кому вони були зачинені, і подарувати сиротам материнську опіку.

— Чому Згромадження назвали «Пресвятої Родини»? У чому полягає головна харизма вашої спільноти?

— Спершу серед засновниць була думка назвати нову спільноту на честь святого Йосифа. Та згодом прийшло натхнення — Пресвятої Родини. Ця назва віддзеркалювала убогість і простоту життя, відкритість до кожного та готовність у тиші й служінні стояти поруч із людьми навіть у найважчі часи війни.

Харизма Згромадження не пов’язана передусім із зовнішнім служінням, а з особистим освяченням кожної сестри за прикладом Ісуса, Марії та Йосифа. Це притаманно східному чернецтву: монастир — це місце, де сестра передусім змінює власне життя, звільняється від гріха, вчиться жити з Богом у молитві. І лише тоді, вже перемінена, вона здатна йти до людей і виконувати свою місію.

А місія ця щоразу народжується з потреб Церкви та дарів, якими наділені сестри. Упродовж усієї історії незмінними залишаються три ключові напрямки: християнське виховання дітей і молоді, опіка над сиротами, праця з родинами.

Сестри організовували зустрічі для сімей, де чоловіки й жінки мали нагоду провести час разом, а діти перебували під опікою. Це допомагало родинам єднатися й відновлювати внутрішню силу. Нині через війну ця діяльність призупинена, однак її дух живе серед сестер і чекає на своє продовження.

Молитва, монаше життя і професія лікаря злилися в гармонію

— Сестро Євфросиніє, як ви відкрили своє покликання?

— Виростаючи у практикуючій християнській родині, вперше зустрілася з Богом у сім’ї, на молитві. Пам’ятаю, будучи дитиною, я з великим довір’ям все щиро розказувала Богові у молитві. Студентське життя у гуртожитку, серед активності я любила заходити до церкви, щоденно молилася. Натхнення носити Параман, читати Святе Письмо, часте Святе Причастя. Праця у дитячій лікарні медсестрою. У серці зроджувалося бажання всіх розуміти та любити, робити безкорисливо добро. Це і було в основі мого покликання.

Готуючись до вступу в медичну академію, маючи багато друзів, по-людськи мені нічого не бракувало, проте відчувала у серці пустку, особливо після вечірок. Одного разу я аж заплакала і з жалем молилася, щоб Господь, якщо хоче, то я готова Йому служити, нехай вкаже, що маю робити. І Він привів мене до Згромадження сестер Пресвятої Родини, де вже мені нічого не бракує і почуваюся щасливою.

Я виросла у практикуючій християнській родині. Навіть у підпіллі мої батьки возили священиків, ми молилися по хатах, і з дитинства я жила вірою.

У юності мріяла стати лікарем. Хоча батьки були проти, з Божою допомогою я вступила до медичного училища. Саме там у серці почало звучати ще глибше відчуття: Бог кличе мене до особливого служіння. Переломним моментом стало знайомство з сестрами Пресвятої Родини. Маленький буклет із молитвою за родину, який я отримала, став для мене дороговказом. Я почала щодня цією молитвою жити — і поступово дозрівало рішення про монаше життя.

Та водночас я відчувала: медицина — це також мій шлях. Після училища працювала медсестрою, згодом вступила до медуніверситету, де обрала спеціальність «педіатрія». Інтернатуру проходила в Києві. Я жила в монастирі й водночас формувалася як лікар. І для мене це не два різні покликання, а єдиний шлях. Молитва, монаше життя і професія лікаря злилися в гармонію.

— Як вам вдається поєднувати монаше служіння і медицину?

— Для мене це абсолютно природно. Це гарний досвід. Бо медицина — це не лише про тіло, це завжди про душу, про дотик Бога.

Є дві любові, які у єдності творять чудеса: Божа любов і материнська. Я бачу це щодня у лікарні.

Не раз доводилося ставати свідком того, що науково пояснити важко. Наприклад, коли дитині давали тиждень життя — і всі готувалися до прощання. А вона не лише вижила, а й розвивається значно краще, ніж прогнозували лікарі. У такі моменти чітко розумієш: «мають очі — та не бачать, мають вуха — та не чують». Бо присутність Бога в медицині відчувається дуже явно.

— Чи був випадок, який особливо запам’ятався?

— Їх багато. Але в серці особливо живе одна мама. У неї довго не було дітей, і коли нарешті настала вагітність, вона проходила з постійними загрозами та кровотечами. Усі 9 місяців ця жінка жила в лікарні, у напрузі й страху за дитину. Немовля народилося з вадами розвитку й одразу потрапило в реанімацію. І тоді почався рік її жертовної любові. Вона не відійшла від дитини ні на мить: день і ніч, у маленькій палаті, серед операцій, криз і невизначеності. Вона виснажувалася, іноді була у сльозах, але не нарікала. Поруч щовечора після роботи приходив чоловік. Це була сімейна вірність, яка тримала і дитину, і нас, лікарів. Минуло кілька років, і щоразу, коли я зустрічаю цю родину, їхнього хлопчика, який бігає й сміється, мені хочеться їх обняти як найближчих людей. Вони для мене — приклад безумовної любові, яка дає життя попри все.

— Як цей досвід впливає на ваше служіння як настоятельки?

— Я завжди кажу: маю два покликання, в яких ніколи не сумнівалася, — це медицина і монаше життя. В лікарні я служу дітям і батькам, бачу їхній біль і їхні перемоги. А як настоятелька — маю можливість більше присвятитися спільноті й іншим сферам служіння.

Але досвід лікаря завжди зі мною. Бо через медицину я ще глибше бачу, як Бог діє в людському житті. Він не завжди чинить так, як ми хочемо, але завжди — так, як потрібно для спасіння. І моя вдячність — у тому, що я можу бути Його співпрацівницею: лікувати не лише тіло, а й торкатися ран душі.

Місія сьогодні: від катехизації до підтримки родин

— Що є тепер основним у служінні ваших сестер?

— Головним напрямком служіння для сестер Пресвятої Родини є катехизація дітей та молоді. «Ми всі йдемо на катехизацію», — кажуть вони. Сьогодні згромадження активно діє у Львові, Києві, Гошеві, Чорткові, Тернополі, а також має своє представництво у Франції. Сестри проводять підготовку дітей до першої Сповіді та Причастя, працюють із підлітками, молоддю й дорослими, організовують біблійні гуртки та реколекції. Особливо насичене літо: щороку розклад розписаний до дрібниць — виїзні табори та катехизації у селах, навчально-виховні програми для дітей і молоді. «Літом у нас немає відпусток, бо все літо працюємо», — усміхаються сестри.

Окремий напрямок, започаткований ще перед повномасштабною війною, — формаційні зустрічі для родин. Вони допомагали чоловікам і жінкам проводити час разом, а дітям — відчувати безпеку та любов. Сьогодні ця діяльність ускладнена: чимало монастирів стали прихистком для переселенців, а зібрати родини важко — багато чоловіків воюють чи працюють без відпочинку. Проте сестри переконані: після перемоги ця ініціатива відновиться, адже міцна родина — це серце Церкви й суспільства.

Крім катехитичної праці, сестри викладають у семінаріях та Українському католицькому університеті, служать у лікарнях і підтримують тих, хто найбільше потребує духовної опіки.

— А соціальне служіння? Як ви утримуєте монастирі?

— Соціальне служіння є невід’ємною частиною життя сестер, адже катехизація потребує транспорту, обладнання та матеріалів. Багато дітей, особливо з сіл, не можуть цього оплатити, тож Згромадження шукає інші шляхи забезпечення.

У Гошеві сестри започаткували соціальне підприємництво: макаронне виробництво та грибницю. Починати було непросто, однак сьогодні обидві ініціативи стабільно працюють і забезпечують утримання великого монастиря та реколекційного дому. Макарони виготовляють власноруч, а печериці вирощують без хімії, реалізуючи гуртом або через монастирські спільноти.

Соціальне підприємництво дозволяє покривати витрати на душпастирську діяльність — від озвучення для катехитичних груп до транспорту для виїздів у села. Частину доходу сестри спрямовують на допомогу потребуючим родинам, а від початку війни — передусім на потреби військових: харчування, теплий одяг чи лікування поранених.

— Згромадження підтримує родини, які переживають різні життєві труднощі. У який спосіб ви це робите? Зі скількома родинами тримаєте контакт?

— Допомога потребуючим — невід’ємна частина нашого соціального служіння, тісно пов’язана із підприємницькою діяльністю згромадження. Вона має різні форми: інколи це фінансова підтримка на лікування, інколи — поліпшення умов життя. Наприклад, ми подбали про підведення води й облаштування санвузлів для кількох родин, у яких виховуються діти з інвалідністю. Часом це також допомога продуктами харчування.

У кожному випадку йдеться про конкретну потребу. Є сім’ї, яким ми допомагаємо регулярно, а є й ті, що отримують разову підтримку. Під час війни особливим напрямом стала допомога військовим: ми забезпечуємо їх якісним одягом, харчами, необхідним спорядженням, а також долучаємося до лікування поранених.

Наша допомога не ґрунтується на офіційних запитах. Сестри просто діляться тим, про кого дізнаються під час свого душпастирського служіння, і ми стараємося відгукнутися.

Сиротинець у Бібрці — це конкретний вияв любові

— Розкажіть будь ласка про опіку над дітками-сиротами? Яка історія будинку дитини у Бібрці?

— Служіння сиротам у Бібрці розпочалося з однієї дитини, яка залишилася без батьків. Спершу її взяла під опіку місцева сім’я однієї нашої сестри, а сестри допомагали. Згодом з’явилася потреба у власному просторі для таких дітей. Згромадження вирішило відкрити дім, і з 2007 року там функціонує дитячий будинок сімейного типу.

— Як вдалося знайти будинок і організувати опіку?

— Спершу шукали новий дім, але через брак коштів повернулися до вже існуючої будівлі в Бібрці, де колись був новіційний дім. Його переоблаштували під сиротинець. З того часу сестри опікуються дітьми, створюючи для них атмосферу родини.

— Звідки приходять діти?

— Направлення дають соціальні служби. Перші вихованці приїжджали з різних районів, нині здебільшого з Бібрського. За роки діяльності через сиротинець пройшло понад двадцять дітей. Офіційно кількість вихованців не перевищує десяти, але на практиці число може змінюватися. Держава забезпечує житлом випускників, однак сестри часто підтримують їх і після виходу з дому.

— Як виглядає життя дітей у сиротинці?

— Вони живуть як у звичайній родині: ходять до школи, мають обов’язки, відвідують гуртки. У спільноті присутня як сестринська опіка, так і підтримка священників та місцевих жителів. Наймолодші діти зазвичай від трьох років, нині — від восьми. Групи мішані: хлопці та дівчата різного віку.

— З якими викликами стикаєтесь?

— Найбільший — матеріальний. Утримання дітей потребує чималих ресурсів, але нерідко стаються маленькі «чуда»: люди анонімно приносять продукти чи інші необхідні речі. Завдяки таким жестам спільнота відчуває велику підтримку.

— Чим для вас є це служіння?

— Для сестер це не просто проєкт, а конкретний вияв любові. Під впливом родинного тепла та виховання діти змінюються, виростають у відповідальних і відкритих людей. Це одне з найцінніших служінь Згромадження.

Служіння у домі Глави Церкви — тихе й непомітне, але водночас дуже відповідальне

— Деякі сестри служать у домі Глави Церкви. Що для вас означає таке служіння поруч із Отцем і Главою нашої Церкви?

— Наше служіння завжди відповідає на потреби Церкви. Ще з часів підпілля сестри мали нагоду співпрацювати з майбутнім Главою УГКЦ — спершу на Стрийщині, а згодом в Італії. Пізніше, під час викладання у Львівській духовній семінарії, Блаженніший Святослав здійснював священиче служіння у храмі при нашому Головному домі. Тож, коли він був обраний Главою Церкви, природньо запросив сестер до служіння у своїй резиденції.

Це служіння — тихе й непомітне, але водночас дуже відповідальне. Його завдання — створити умови, необхідні Блаженнішому Святославу для виконання його місії. Сестри дбають, аби його дім був наповнений затишком і красою, щоб кожен гість відчув у ньому гостинність і теплоту Церкви. Водночас вони творять зі своїм Главою спільноту молитви, яка, за словами сестер, є особливою і сповненою трепетного духу.

— Як ви віднаходите баланс між різними сферами служіння: соціальною, духовною, медичною, працею з родинами?

— Наше служіння завжди відповідає потребам Церкви й суспільства, але водночас враховує особливі дари кожної сестри. Об’єднуючим елементом у всьому є духовне життя та єднання з Богом. Саме молитва стає джерелом натхнення і сили для різних форм апостольської діяльності.

Сестри виконують різні завдання, але всі вони є плодом молитви, любові до Бога та взаємної підтримки у спільноті. Важливу роль відіграє також добрий менеджмент: кожне ключове служіння має дублювання, щоб у разі потреби інша сестра могла підмінити чи тимчасово, чи навіть на триваліший час. Завдяки атмосфері довіри, любові та взаєморозуміння ці заміни відбуваються легко, адже сестри завжди діляться досвідом і знаннями.

Відчуття, що Бог є над усім, дає спокій і відновлення

— Які виклики стоять перед вашою спільнотою сьогодні, особливо в умовах війни?

— Війна відбилася на всіх сферах життя спільноти. Настоятельці доводиться приймати непрості рішення — чи залишати сестер у ризикових місцях, чи переселяти їх, адже йдеться про безпеку та життя. Це нелегкі виклики, але спільнота вистояла. Сестри покладаються на Бога й продовжують служити: молитвою, матеріальною допомогою, присутністю поруч із людьми, які страждають.

Найбільший виклик війни — бути поруч із людьми в їхньому болю та втраті, розділяти страждання і водночас підтримувати віру та довіру до Бога. Але є ще одна небезпека, яка не залежить від воєнних обставин: легковажне ставлення людей до духовного життя. Часто вибирають гріх, насміхаються з віри, знецінюють моральні принципи. Це болісно, бо таким чином люди відходять від джерела життя. Тому головним завданням для сестер залишається провадити до Бога, виховувати, навчати й супроводжувати.

— А що для вас є найбільшою підтримкою у воєнні часи?

— Найбільшою опорою завжди залишається молитва. Вона стає джерелом відновлення після важких днів, новин чи зустрічей у лікарнях. У молитві приходить відчуття, що Бог є понад усім, і саме це дарує спокій та внутрішню силу.

Для настоятельки особливим відкриттям стало усвідомлення: якими б не були втрати чи труднощі — навіть якщо монастирі зруйнуються — Господь залишиться. Це дало впевненість, що найцінніше в житті не матеріальне, а Його присутність.

— Які труднощі ви переживаєте як настоятелька і що допомагає їх долати?

— Найскладніше — це робота з людьми. Кожна сестра має свій досвід, переконання, зранення, і кожній потрібен особливий підхід. Додатково зростає відповідальність за рішення, адже за кожним стоїть людська доля.

Підтримкою у всьому є відносини з Богом і довіра до Його проводу. Монастир — це Божа інституція, яка не піддається людській логіці, і саме в цьому полягає сила та джерело натхнення.

Якщо Господь кличе — варто зробити крок

— Що б ви сказали дівчатам, які шукають сенсу і покликання в житті?

— Не варто боятися складних шляхів. Життя — це дар, але він відкривається лише тоді, коли людина готова вчитися, працювати, зростати і брати на себе відповідальність. Важливо будувати його на міцних цінностях, на Бозі. Християнське життя не обмежує, а відкриває глибину і справжню свободу. Той, хто молиться, шукає і вчиться любити, знаходить своє щастя.

— А що порадите тим, хто сумнівається у покликанні до монашого життя?

— Страх перед невідомістю природний, але не варто дозволяти йому зупиняти. Якщо Господь кличе — варто зробити крок. Я не знала всіх відповідей у свої двадцять, але відчувала покликання і йшла. Деякі труднощі минають, інші можна навчитися долати. Головне — довіритися Богові: Він завжди виконує Свою обіцянку і дає більше, ніж ми відважуємося очікувати.

— Як життя у спільноті допомагає відкривати Божу любов?

— Спільнота стає місцем, де народжується відчуття родинності й довіри. Вона вчить щирості, відкритості й умінню ділитися досвідом. Спільне життя формує людину: регулярні переїзди між домами звільняють від прив’язаності до місць і речей, допомагають зростати внутрішньо. Тут кожна сестра має простір для розвитку — у навчанні, служінні чи професії, зокрема й у медицині.

— А як цей досвід може допомогти молодій людині зрозуміти Божу любов?

— Коли спільнота приймає й довіряє, людина почувається вільною пробувати, ризикувати й відкривати власні таланти. Тут навчають не боятися помилок і бути терпеливими на шляху до мети. А служіння Богові стає тим моментом, коли Божа любов торкається серця, перемінює й дає справжню радість.

— І насамкінець: що би ви побажали тим, хто боїться зробити крок у невідоме?

— Я просто кажу: ідіть, не зважаючи на страх. Деякі страхи щасливо зникають, інші — з ними можна навчитися жити. Я дуже люблю Псалом 27: «Господь — моє світло й моє спасіння: кого маю боятись? Господь — мого життя твердиня: кого маю страхатись? … Одного в Господа прошу, одного я благаю: жити в домі Господнім по всі дні життя мого, щоб бачити красу Господню і віддаватись роздумам у його храмі… Надійсь на Господа, будь мужній; нехай буде відважне твоє серце, і надійсь на Господа», — це давало мені відвагу. (Пс. 27 (26), 1,4,14).

Там також є слова про те, що хто покине заради Бога багато — отримає більше. Я не все до кінця розуміла, але знала, що Господь кликав, і я йшла. Де є Господь — там є все.

— Щиро дякую за розмову!

Підготувала Христина Потерейко

За матеріалами Департаменту інформації УГКЦ