Інтерв’ю із с. Наталією Мельник, яка здійснює мрію Бога
Настоятелька Згромадження Сестер Пресвятої Родини про падіння на шляху до Бога, відмінність духівника від психотерапевта та монаше життя як самовдосконалення.
До того, як стати черницею, Наталія викладала фізику в ліцеї та грала у футбол. Жіночий футбол тоді був не надто поширений, тож команда була напівпрофесійною. Якось у Львові, проходячи повз стадіон інституту фізкультури, побачила тренування жіночої команди й підійшла познайомитися. Так і залишилася в команді.
– Я грала на позиції правого півзахисника – ціла бровка від захисту до нападу була моєю, – розповідає вона. – Сталої практики змагань ми не мали, але тренувалися стабільно. У футбол я грала змалечку, адже виросла в селі, мала двох старших братів і здебільшого була в товаристві хлопців. Коли ми пасли корів, весь час ганяли м’яча.
Тепер сестра Наталія Мельник – генеральна настоятелька греко-католицького Згромадження Сестер Пресвятої Родини, головний монастир якого розташований на вулиці Яловець у Львові.
В монастирі вона переосмислила ставлення до багатьох речей у житті, зокрема й до спорту.
– У монастирі ти вчишся бачити правдиву цінність людського життя. Футбол – це гра, вистава, яка має приносити радість і тим, хто бере в ньому участь, і тим, хто спостерігає. Насправді ж спорт часто стає місцем конфронтації, протистояння, навіть жорстокості. Крім того, футбол зараз є прикладом соціальної несправедливості. Не може футболіст заробляти більше, ніж лікар чи пожежник! Адже ці люди рятують життя. Тому я зараз не вболіваю за жодну команду: є багато важливіших речей, за які треба вболівати і яким варто присвятити свій час. Монахам не заборонено дивитись футбол, і за старою звичкою я можу часом стежити за певними матчами чи переглянути красивий гол, але мені вже не залежить, у чиї ворота його забили.
– Сестро, з якими стереотипами щодо монашества ви стикаєтесь найчастіше?
– Що людина замикається в монастирі, бо її життя не вдалося. Ще ченці не хочуть працювати. І що, якщо ти пішов у монастир, то закопав себе.
Насправді монаше життя дає величезні можливості для розвитку. Господь має щодо кожного з нас не тільки план, а й мрію. Відкрити тайну покликання, як казав Іван Павло ІІ, це відкрити мрію Бога про людину. Обставини в житті не завжди до цього спонукають, а от у монастирі людину заохочують стати такою, якою її бачить Бог.
Бог хоче повноти розвитку особистості. Як батьки, бажаючи, щоб їхня дитина розвивалась, примушують її робити певні речі, які їй не до вподоби, так і Бог прагне, щоб людина не обмежувалась світом своїх бажань і можливостей. Бог завжди кличе нас до неможливого з людської точки зору. Він може робити чудесні речі з нами та через нас, якщо людина погоджується на це, відкривається Богові.
Я ніколи не мріяла про такий глибокий розвиток особистості. Монастир допоміг мені впорядкувати багато речей: відкрити свій внутрішній світ, побачити власні недоліки. Бог звільняє від страхів або, навпаки, від зухвалості, й ти бачиш життя в іншому світлі.
– Страх і зухвалість були вам притаманні?
– Друге більше, ніж перше (сміється). Багато людей якщо й осягають щось глибше в житті, то мимовільно. У монастирі є можливість зрозуміти себе. Це серйозна ретельна праця. Перші три роки ти вчишся володіти своїм життям. Христос каже своїм учням: “Ви будете робити більше, ніж я”. Тому віра відкриває перспективу, що ти можеш багато.
Чернече покликання нічим не відрізняється від покликання будь-якої іншої людини. Ми всі створені для глибокого єднання з Богом, для святості. Монастир – це одна з доріг, якою ти можеш цього досягнути. Наша ціль однакова, але шлях різний.
– В чому ж полягає різниця?
– Монаше життя характеризується Обітами. Головні – послуху, чистоти та убожества. У послуху ти підпорядковуєшся іншому, вивільняючись від сваволі, свого постійного “хочу”, щоб опанувати світ своїх бажань. Обітом чистоти відмовляєшся від подружньої любові, щоб бути здатною цілковито віддати своє серце Богу. В убожестві ти зрікаєшся матеріальних речей для того, щоб уникнути небезпеки асоціювати своє життя з тим, що ти посідаєш.
Святість життя є ціллю кожної людини, але дорога людини, яка не є в монастирі, інша. Любов Бога вона пізнає через любов інших осіб, через дарування себе іншим. Світ власних бажань опановує через зречення себе у виконанні щоденних обов’язків. Коли в повсякденному житті вона покладається на Бога, намагається сіяти добро, поборювати лихі звички чи прагнення, Бог супроводжує її. Дія Бога щодо неї стає видимою, вона починає бачити й розуміти Божий задум щодо неї, а її життя перетворюється на споглядання Бога.
– Як це ставалося з вами?
– Моє навернення відбулося ще до вступу в монастир. Я чотири роки працювала у школі. Ми, вчителі, жили в гуртожитку для працівників компанії “Нафтогаз”, які завжди заробляли більше за нас. У якийсь момент за те, щоб жити в цьому гуртожитку, ми мали платити більше, ніж заробляли. Мої колеги ходили до різних інстанцій, сперечалися, доводили, що так не має бути. Я ж, крім викладання фізики в ліцеї, після обіду катехизувала дітей в інтернаті, тому не мала часу на з’ясування цих речей. Одна вчителька дорікнула мені: “Ми ходимо, добиваємось, а ти?”. Я відповіла, що справді не маю для цього часу, але впевнена, що Бог вирішить цю ситуацію. “Нашими руками вирішить”, – буркнула вона. Невдовзі через інфляцію наша зарплатня різко зросла – до шести мільйонів купонів, і заплатити мільйон триста за гуртожиток уже не було проблемою.
Або ж пригадую, як дуже хотіла мати молитвослов. Він коштував півтора мільйона – мою вчительську зарплату. Я отримала відпускні й попросила сестру монахиню купити мені молитвослов. Але в монастирській крамниці до неї підійшов настоятель і сказав продавчині дати молитвослов даром. Сестра принесла мені той молитвослов і півтора мільйона.
Як ти шукаєш Бога, Він провадить тебе. Не важливо, чи ти в світі, чи в монастирі – шукай Бога, довірся Йому! І ти побачиш, як твоє життя наповнятиметься дивними та чудесними подіями.
– Монахи говорять про вибір монастиря як про закоханість, яку важко пояснити. Як відбулось ваше навернення?
– Коли я вчилася в університеті, то почула, що Біблія – це книга книг. Купила на Краківському базарі Святе Письмо, прочитала його від початку до кінця за два тижні. Книга здалася мені беззмістовною, і в цьому немає нічого дивного, адже я не мала жодного підґрунтя для того, щоб збагнути написане. Надто ж починаючи читання зі Старого Заповіту. Якби хтось порадив мені почати з Євангелія, можливо, я сприйняла б його інакше.
Наша сім’я була християнською, вдома нас учили молитися. Проте в дитинстві я думала, що «іже єси на небесіх» – це одне слово. У середині 80-х, коли почала з’являтись свобода, тато звідкись приніс катехизм. Я його також прочитала від початку до кінця. Христос із катехизму мені дуже сподобався. Мені захотілося про Нього більше довідатися.
Господь посилав мені різних людей. Чоловік моєї приятельки вчився в семінарії й усе, що там дізнавався, переповідав нам. Я, як губка, вбирала це все. Він розповів, що добре на кожній Літургії сповідатись і приступати до Причастя. Пам’ятаю той момент, коли я готувалась до Сповіді й зрозуміла, що не маю в чому сповідатися. То був такий прекрасний стан – іти до Причастя без Сповіді.
Багато своїх грошей я витрачала на книжки, багато читала, заповнюючи прогалини у своїх знаннях. Постійно мучила священиків запитаннями. Потім мене долучили до театральної групи при катехитичній школі. Я зрозуміла, що Богові можна послужити, бо до того я лише користала з Церкви. Після цього досвіду я закінчила катехитичні курси та почала катехизувати. Моє навернення не було різким, це був поступовий шлях пізнання, а монастир став його результатом.
– Вас і до монастиря звали Наталею?
– На початку монашого життя я звалася Хризантою, що означало “золоті вуста”. Воно відповідало моєму дару: говорити. Перед моїми вічними Обітами помер тато. Облечини він завжди називав перехрещенням. Тоді заради його пам’яті я вирішила взяти ім’я, яким мене нарекли батьки. Другий Ватиканський Собор також закликав цінити таїнство Хрещення. Бо монаше життя не є перекресленням того, що було перед ним, а вдосконаленням. Був у цьому виборі також і практичний момент: монаше ім’я ніде не зафіксоване, всюди в документах я лишалася Наталею, а з тим виходила плутанина.
– Чи відчували ви труднощі на шляху до Бога?
– Мабуть, найважчим моментом мого життя в монастирі був досвід перебування в Італії. Згромадження відправило мене на навчання, хоча я цього не хотіла. Нове середовище, брак знання мови, а з ним і нездатність глибокого спілкування – болючий досвід. Адже все попереднє життя я була в оточенні друзів. З двадцяти шести років я проводила реколекції, давала духовні науки, і в якийсь момент цього всього не стало. Пізніше я зрозуміла, що Бог через такий досвід учив, що для нього важливіша ти, аніж те, що ти робиш. Такий процес духовного становлення – щось болюче, але прекрасне. Так ти приходиш до покори, до пізнання правди, глибшого переживання Бога.
В монастирі з такими відчуттями впоратися простіше, але мирян теж потрібно заохочувати говорити з кимось про свій духовний досвід, щоб інша людина могла скерувати, підтримати, зрештою молитися за тебе. Тим, хто переживає драми духовного становлення, певні “розчарування” в Бозі, невдоволення собою, я б радила шукати духівника.
– Хто має бути духівником?
– Є уявлення про духівника як старця, гуру, святого. Насправді це може бути той, хто має досвід віри, нехай недосконалий. Я, наприклад, завдячую своїм наверненням простому священику. Можливо, сьогодні ми б і не мали з ним про що поговорити. Важливішим є те, чого ти шукаєш, а не “рівень” духовного провідника. У духовному проводі Бог діє через людину. Часто замість духовного проводу люди хочуть психотерапії, полегшення. Натомість духівник стимулює, дає завдання і, як добрий вчитель, повинен бути вимогливим.
– Як іти до Бога й не спіткнутись об людей?
– Кожна людина має в собі щось прекрасне – кожна, навіть найбільший злочинець! І кожна – навіть та, що в очах людських є дуже доброю – має в собі щось погане, що є наслідком гріхопадіння людини. Через те, що ми засмакували, а деколи навіть нажерлися забороненого плоду, в нас є схильність до зла. Це стосується також і тих людей, які покликані вести інших до Бога.
Тому ми можемо зауважити у священиків, єпископів чи богопосвячених осіб певну невідповідну поведінку. Це означає, що людина слабка, вона може впасти. Часом нам видається, що священик не такий, яким повинен бути. І деколи це правда. Бо він такий, як усі. Він виріс у тому ж суспільстві, зазнав такого ж виховання, має свої сильні й слабкі сторони. Він теж у дорозі.
Врешті, треба не священика шукати, а Бога. У людях ніколи не слід шукати ідеалу. Переважно це закінчується глибоким розчаруванням. А Бог для здійснення свого задуму спасіння послуговується такими людьми, якими вони є. Може послужитися грішником, навіть ослицею. Тому для того, хто шукає Бога, людина ніколи не стане каменем спотикання.
– Ви згадували, що займались катехизацією дітей. Що потрібно, щоб виховати людину у вірі?
– Дуже мало людей правдиво виховуються у вірі. На проповідях цьому приділяють замало часу. Уявіть, чи можна навчити дитину, коли вона ходить на заняття раз на тиждень і вчиться тільки усно?
Наприклад, у Церкві часто чуємо, що треба молитися. Але хто пояснив, що означає насправді молитися? Молитва – це діалог, це взаємини з Богом. А діалог передбачає також слухання. А ще людина має звірятися з кимось: чи правильно почула?
Уявімо, що дитині щонеділі кажуть: треба вчити англійську мову, треба нею вільно володіти, треба багато часу приділяти науці, тощо. Чи вона від того вивчить англійську? Можливо – і то не факт – захоче її вчити. Але потім потрібен буде той, хто її навчить. Подібно з духовним життям: цього треба вчитися, і Церква повинна не лише заохочувати, а й стати школою духовного життя і духовного становлення. Церква повинна бути осередком виховання у вірі, середовищем, яке не лише заохочує до зростання у вірі, але і пропонує для цього засоби та “спеціалістів”.
У нашій церкві п’ять років триває програма духовного оновлення “Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом”. Блаженніший Святослав у представленні цієї програми сказав, що церква – це “спільнота спільнот”, у яких передається віра. Ідеалом є, якщо такою спільнотою є сім’я. Але багато батьків, на жаль, не мають віри, або якщо є віра, то така – “іжеєсинанебесіх”. Тому завданням кожної людини є шукати Бога, а пізнавши Його, допомогти іншим прийти до Бога. Один брат якось сказав, що у світі є мільярд християн і шість мільярдів населення. Досить одному християнину навернути лише п’ять людей і все почне змінюватися. Варто лише запустити вірус віри!
Надія Калачова
Джерело: МЕДІА-ХАБ “ТВОЄ МІСТО”