ЩО ТАКЕ СВЯТІСТЬ І ЧОМУ ВОНА ВАЖЛИВА В БІБЛІЇ?

Для того, щоб відкрити справжнє християнське розуміння святості, потрібно звернутися до Святого Письма. У Біблії святість — це не просто абстрактна чеснота, а перш за все властивість Бога. Бог є «Святий», тобто абсолютно інший, відокремлений від усього буденного та неважливого. Бог є Інакший. У єврейській мові поняття «святість» дослівно означає «інакшість». Бути святим означає прагнути бути подібним до Бога, Який єдиний Святий у повному розумінні цього слова. Ми сотворені на образ і подобу Божу, тому бути святими — це наш природний шлях реалізації себе, нормальний спосіб бути людиною.

Бог ще з давніх часів називався Святим, і перше згадування про це ми знаходимо в Пісні Мойсея після чудесного переходу ізраїльського народу через Червоне море (Вих 15,1–21). Там святість Бога пов’язується з Його здатністю рятувати свій народ: «Хто, як ти, Господи, між богами, хто, як ти, у святості величній, страшний у славі, що твориш чудеса?» (Вих 15,11).

Але святість Бога — це не лише про Його силу і могутність. Це також про Його безмежну здатність любити і прощати, як свідчить пророк Осія: «Не буду нищити більш Ефраїма, бо я — Бог, не людина; Святий посеред тебе; я не вломлюся в місто» (Ос 11,9). Ці слова показують, що Бог — не такий, як ми. Він не мститься, а навпаки – милосердиться над своїм творінням. Його святість — це Його інакшість, Його велич і доброта одночасно.

У пророка Ісаї ми знаходимо опис того, коли він має видіння Бога, і ангелів навколо Божого престолу, які кликали один до одного: «Святий, святий, святий Господь сил; вся земля повна його слави» (Іс 6,3). Це триразове «святий» — не просто повторення, а підкреслення безмежної величі Бога. І навіть ангели, які це вигукують, закривають обличчя і ноги своїми крилами — з благовоління й страху перед такою святістю. Пророк Ісая, хоч і був Божим чоловіком, також відчув страх і свою недосконалість перед цією присутністю.

Спасительний вимір Божої святості яскраво розкриває пророк Єзекиїл (Єз 36,16–36) у контексті історії спасіння. У його пророцтвах ми чуємо Божий заклик до людей очистити свої серця, оновити їх, щоб мати можливість жити святим життям. «Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи» (Єз 36, 26-27).

Бог обрав Ізраїль своїм народом і пообіцяв зробити його «святим». Але це не могло статися автоматично. Люди мали відповісти на цей поклик — слухатися Бога і дотримуватися Його заповідей. Основою цього послуху мала бути любов до Бога — єдиного істинного Бога (Втор 6,4–8).

Новий Завіт бере поняття святості зі старозавітної віри і надає йому особливого значення. У Новому Завіті святість Бога повністю належить Ісусові. Він є Святим, тому що є, в унікальний спосіб, Сином Божим (пор. Лк 1,35) і тому бере участь в житті Отця. Святість Христа полягає у постійному свідченні протягом усього його буття про святість Бога, як єдиного Бога і Господа Його життя, свідченні, яке отримало своє найвище вираження на хресті. Бог є «Отцем Святим» (Йо 17,11), який виявляє свою славу через хрест і воскресіння свого Сина.

У четвертому розділі книги Одкровення (або Апокаліпсису, з грец. αποκαλυψις — «відкриття», «одкровення». Це книга, яка не розповідає про кінець світу, як зазвичай трактують, а дає можливість для споглядання Воскреслого Христа, Христа Пасхального, тобто після Його славного таїнства смерті і воскресіння, вознесіння на небо, сидіння по правиці Отця і царювання) Йоан Богослов споглядає у своїх видіннях Христа, Слово, який, на відміну від перших віршів прологу свого Євангелія, вже не є Бог, який став Людиною, але Агнець, що був розп’ятий, але нині піднесений — як Людина, яка стала Богом.

Йоан розповідає про те, як він був узятий на небо і поставлений перед престолом Божим, який представлений у всій своїй красі і величі і, що він бачив «в середині престола і навколо нього» чотирьох живих істот, які не перестають свідчити і проголошувати святість Бога: «Свят, свят, свят Господь Бог Вседержитель, хто був і хто є і хто приходить» (Одкр 4,6.8). Бог у своїй суті є Святий, Він найсвятіший, і все, що Йому належить, є святим. Тому тільки Бог є Святим, тільки Йому належить святість, бо в Ньому святість збігається з Його божественною сутністю, з Його єством: «Я – святий, Господь, Бог ваш» (Лев 19,1), божественне єство, «Я – є» (Вих 3,14), є святістю.

У наступному розділі Христос Господь займає центральне місце: «я бачив посеред престола і чотирьох істот, і посеред старших Агнець стоїть, мов заколений» (5,6). Йоан стверджує, що бачив, як Бог передає Своєму воскреслому Синові управління історією, план спасіння. Він бере з правиці Бога запечатану книгу, бо тільки Він один має таку гідність, що може відкрити сім печатей. «І коли взяв книгу, чотири істоти і двадцять чотири старші впали перед Агнцем, маючи кожен гуслі і келехи золоті, повні тиміяму, що є молитви святих. І співають пісню нову, говорячи: «Достойний ти взяти книгу і розкрити печаті її; бо ти був заколений, і викупив Богові кров’ю своєю з кожного племени і язика і люду і народности; і зробив їх царством священиків Богу нашому; і царствуватимуть на землі.» (Одкр 5,8-10)

Все, що належить Богові, дається Агнцеві, оскільки він пролив свою кров і дозволив себе розіп’ясти, щоб віддати людство Богові. Стоячий Агнець, який все ще несе на собі впізнавані знаки свого розп’яття, отримує таку ж гідність, як і Бог, і тому разом з Богом повинен бути прославленим.

Щоб краще зрозуміти «онтологічний» стан, в якому перебуває Ісус у своєму стані слави (лат. status glorie), варто повернутися до першого розділу, в якому Йоан вже чітко описав, як Ісус представився йому. У віршах 12-16 детально описується яким він бачив Христа: «І я оглянувся, щоби подивитися, чий це голос говорив зі мною, і, обернувшись, я побачив сім золотих світильників, а серед світильників — подібного до Сина Людського, одягненого у довгий одяг і оперезаного по грудях золотим поясом. Голова ж Його і волосся — білі, немов біла вовна, мов сніг, а Його очі — як полум’я вогню, а Його ноги подібні до блискучої бронзи, наче в печі розпеченої, а Його голос — наче шум великої води. У Своїй правій руці Він тримав сім зірок, і з Його уст виходив двосічний гострий меч, а обличчя Його — мов сонце, що сяє у своїй силі.»

Ісус представляє Себе як Сина Людського, що йде на хмарах, виконуючи в Собі есхатологічне видіння Даниїла, яке стверджує незнищенність Його Царства. Але характеристики, які описують стан Сина Людського, заслуговують на увагу.

• «Сім золотих світильників… Сина Людського, одягненого у довгий одяг і оперезаного по грудях золотим поясом». Це чіткі ознаки його священичої гідності (Вих 28,1-43) і повноти його царювання (Іс 11,1-16). Ісус – це Цар, але також і Священник, що символізує довгий одяг.
• «Голова ж Його і волосся — білі, немов біла вовна, мов сніг». Тут ми маємо справу з вічною божественністю, яка визнається в Сині (пор. Дан. 7,9).
• «Його очі — як полум’я вогню». Перш за все, Ісус має очі, схожі на полум’я вогню, що часто супроводжували божественні об’явлення в Старому Завіті. Це символізує Його божественну силу і славу. Ісус має божественні очі, які відображають Його безмежне бачення. У вірші 5,6 говориться, що «Агнець має сім очей», що означає, що Він має повноту бачення. Це є результатом Його жертви всеспалення, через яку Він був визнаний гідним отримати від Бога всю Його мудрість (5,12). Його бачення і знання — це те ж саме, що й бачення та знання Бога. Ісус бачить так, як бачить Бог, і знає так, як знає Бог. Саме в силу володіння цією «божественною властивістю» розп’ятий Агнець, може бути представлений як праведний Суддя над людиною та історією.
• «Його ноги подібні до блискучої бронзи, наче в печі розпеченої». Тут також на допомогу приходить видіння Даниїла (2,32-45). Ноги Ісуса, на відміну від бронзової статуї, яку бачив Даниїл, мають стабільність і міцність, притаманну бронзі. Христос стає стійким і незмінним. Він, після очищення в горнилі хреста, отримує таку ж стабільність і незмінність Божу. У Ньому немає ні тіні нечистоти, Він не змінюється в схильностях, рішеннях, волі, любові. Він незмінний у Собі, і «в якого нема ані зміни, ані тіні переміни.» (Як 1,17).
• «Його голос — наче шум великої води». Голос Христа – це той самий голос Бога; в ньому ми знаходимо те, що було сказано в Старому Завіті про голос Всевишнього: «Як вони йшли, я чув шум їхніх крил, немов шум вод великих, неначе голос Всемогутнього, неначе страшний гомін, немов галас у таборі» (Єз 1,24); «І ось слава Бога Ізраїля йшла від сходу. Голос його був, немов шум вод великих, і земля засяяла від його слави» (Єз 43,2).
• «У Своїй правій руці Він тримав сім зірок, і з Його уст виходив двосічний гострий меч». Сім зірок – знак повного царювання. Меч двосічний –  Христос має здатність розпізнавати, а отже, і судити людину і дійсність. Христос представлений як суддя, який судить все правильно і справедливо, тому що в Ньому все просіяно і зважено Словом Божим у Його світлі: «Бо слово — живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця.»(Євр. 4,12).
• «а обличчя Його — мов сонце, що сяє у своїй силі». Людське обличчя Ісуса показане Йоанові сяючим, як сонце, коли воно світить у всій своїй силі, Він сяє Божою величчю, Його природа є Світло, Світло від Світла, велич, що нагадує ту, яка сяяла на Його обличчі на горі Преображення (пор. Мт. 17,1-2). «Місто не має потреби ні в сонці, ні в місяці, щоб вони світили йому: бо слава Божа освітила його, і світильник його — Агнець.» (Одкр 21,23)

Таким чином, наближаючись до споглядання Христа у книзі Одкровення, ми наближаємося не до чогось, що ускладнює, а навпаки: до чогось, що розплутує ускладнення, бо робить його зрозумілим, відкриває його нам, знімає немовби завісу з нашої історії і веде нас до розуміння того, що ми маємо робити з чимось, чого ми не вибирали, але що є в нашому житті: певні труднощі, хвороби, втрата когось з близьких.

Більшість людей, які шукають Ісуса, не роблять це з вірою, а через потребу. Прокажені шукають Його, бо вони прокажені, сліпі шукають Його, бо вони сліпі, голодні шукають Його, бо вони голодні. Ісус не може бути просто тим, хто вирішує проблеми, але Він є тим, хто надає їм сенс, а отже, надає сенс життю навіть тоді, коли воно все втратило. Щоб бути віруючою людиною, ми не повинні шукати невідомо яких знаків, бо знаком, через який Бог нас спас, є Ісус Христос. І найпромовистішим знаком, який нам дав Ісус Христос, є Євангеліє. Це не просто написана книга: добра новина для нас — це сам Ісус, Ісус — це Євангеліє. Ми повинні засвоїти Євангеліє, а не просто прочитати його; Слово треба їсти, його треба поглинати, його треба споживати, як це сказав ангел до Йоана Богослова: «“Візьми і з’їж її; вона згірчить твій живіт, але в устах твоїх буде солодка, мов мед.” І взяв я книжечку з руки ангела, і з’їв її; і була в устах моїх, мов мед, солодка; а коли з’їв її, то гірко стало в животі моїм.» (Одкр 10, 8-10).

Читати Євангеліє, наближатися до нього – це переживати досвід безмежної насолоди, бо поезія Божої любові – це історія любові, яка заходить так далеко, що дарує себе, це проголошення того, що у нас є Отець, що ми комусь належимо, що ми не є плодом випадковості. Євангеліє пронизує нас і, коли ми наближаємося до нього, відчуваємо всю його солодкість і красу. Воно справді подібне до меду. Але проблема з’являється тоді, коли доводиться ним жити. Ось тоді воно стає гірким у нутрі. Проблема не в тому, щоб з’їсти Слово, а в тому, щоб перетравити його, засвоїти. Читаючи гарні слова, які нам кажуть, що треба прощати сімдесят разів по сім, що треба любити ворогів, що треба віддавати життя, що немає більшої любові, ніж та, щоб віддати життя, ми усвідомлюємо, що читати це також є гарно, поки ми залишаємося тільки глядачами цієї історії, але коли ми самі входимо в цю історію, коли ми поставлені в ситуацію, коли ми повинні жити тим, чого нас навчило Слово, як тоді є гірко для нутра перетравлювати Євангеліє! Але пам’ятаймо, що святий не той, хто вже досконалий, а той, хто прагне йти за Ісусом, хто не боїться падінь, бо важливо підніматися і рухатися вперед. Шлях до святості — це процес, і кожен крок у цьому напрямку наближає нас до Божого образу, на який ми були створені.